інформація до раздумів
Що таке ВІЛ та СНІД?
ВІЛ-інфекція – це стан, за якого в крові людини присутній вірус. ВІЛ-інфекція протікає протягом багатьох років. Якщо ВІЛ-інфекцію не лікувати, то через 6-10 (іноді до 20) років імунітет поступово знижується і розвивається СНІД. |
 |
|
Стигма (дослівно "ярлик", "тавро") – співвідношення однієї якості людини з іншою, хоча зв’язок між ними відсутній або не доведений. На відміну від поняття „стереотип”, термін „стигма” застосовується лише щодо людей, наприклад, „жінки погано керують автомобілем”, „чоловіки більш агресивні” або „наркомани усі ВІЛ-інфіковані”. Досить часто наявність стигми призводить до дискримінації, тобто коли переконання переходять до дій. Стигма знижує об’єктивність оцінки конкретних людей (стигматизованих), а інколи може перешкоджати їх інтеграції у суспільство.
Дискримінація (лат. Discriminatio— розрізнення) – обмеження прав частини населення за певною ознакою (раса, вік, стать, національність, релігійні переконання, сексуальна орієнтація, стан здоров’я, рід занять тощо). Таке обмеження може бути підкріплено законодавством (правова дискримінація), прийнятою в країні релігією, або може ґрунтуватися виключно на сформованих моральних нормах (неофіційна дискримінація). Дискримінація має місце тоді, коли по відношенню до людини робиться виняток, який призводить до несправедливого або упередженого ставлення до людини на підставі її приналежності до певної групи. Наприклад, людина, що живе з ВІЛ, може не отримати медичну допомогу або бути звільненою на підставі ВІЛ-статусу.
Стигму щодо ВІЛ/СНІДу можна визначити як знецінення людей, які живуть або асоціюються з ВІЛ. В процесі стигматизації ознака ВІЛ-статусу або його можливої наявності характеризується як така, що дискредитує, є недостойною, вимагає осуду з боку тих, хто її не має, та сорому і страху з боку ВІЛ-позитивних людей. Вважається, що люди, які мають ВІЛ, заслуговують на те, що з ними відбулося, через свою поведінку, вчинки. Часто ВІЛ/СНІД зображається у засобах масової інформації як „чума XXI століття”, „хвороба гомосексуалістів та наркоманів”, що посилює суспільні страхи ще більше.
Причинами виникнення стигми можуть бути декілька факторів:
-недостатнє розуміння хвороби; міфи про шляхи передачі ВІЛ; сором;
-відсутність лікування (або обмежений доступ);
-безвідповідальні повідомлення у ЗМІ;
-поширення соціальних страхів та побоювань, а також суспільного осуду, пов’язаних із сексуальністю, хворобами та смертю, вживанням наркотиків.
Наслідки стигми та дискримінації:
-вплив на свідомість людей, що живуть з ВІЛ; занижена самооцінка, депресія, відчай;
-збільшення ризику інфікування через страх проходити тестування, боязнь осуду;
-стигма та дискримінація формують таке середовище, коли лякає не сама хвороба, а те, як її оцінюють, ставлення до неї;
-ігнорування людиною свого реального або потенційного ВІЛ-статусу;
-порушення прав та свобод людей в сфері охорони здоров’я, праці, освіти тощо;
-зменшення зусиль, спрямованих на боротьбу з ВІЛ/СНІДом, або їхньої ефективності;
-знецінення певних груп людей, закріплення соціальної нерівності (в тому числі гендерна нерівність, нерівність, пов’язана із сексуальністю).
У пункті 13 Декларації про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІДом зазначено: „Стигматизація, замовчування, дискримінація та заперечення, а також відсутність конфіденційності підривають зусилля з попередження та догляду і збільшують вплив епідемії на окремих осіб, сім’ї, громади та нації” . Отже, стигма та дискримінація тісно пов’язані між собою: існування стигми прямо призводить до виникнення дискримінації певних груп людей, девальвації їх особистої цінності. Стигма та дискримінація посилюють та підживлюють одна одну, формують нерозривне коло.
Свобода від дискримінації є одним з основних прав людини, цей принцип є основою теорії та практики прав людини у міжнародному та вітчизняному законодавстві. У статті 24 Конституції України зазначено:
„Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.
Обов’язком держави є поважати права людини, не допускати пряму чи непряму дискримінацію у законодавстві і політиці, вживати заходи, спрямовані на захист прав людини та боротьбу з дискримінацією. Існування дискримінації, пов’язаної з ВІЛ/СНІДом, характеризує державу як таку, що має лише декларативний захист, повагу та дотримання прав людини.
Дискримінація у зв’язку з ВІЛ/СНІДом є порушенням прав людини, і особи, які дозволяють дискримінацію, повинні відповідати згідно з чинним законодавством, а постраждалі від неї мають право на компенсацію. У Законі України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” (№ 1972-12, від 19.12.2001) у статті 17 зазначено, що
„ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України. Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на: відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини” .
У статтях 17, 18 та 19 цього закону зазначається, що забороняється відмовляти ВІЛ-інфікованим людям у прийнятті до лікувальних закладів, наданні медичної допомоги, а також здійснювати обмеження їх прав будь-яким іншим чином. У разі порушення прав ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД мають право оскаржувати неправомірні дії посадових осіб у суді. Важливою нормою є можливість отримати компенсацію шкоди, завданої здоров’ю особи, при зараженні ВІЛ під час медичних маніпуляцій.
Отже, можна зробити висновок, що українське законодавство врахувало вимоги міжнародного права щодо захисту прав людей, які живуть з ВІЛ, проте, на практиці захист цих прав здійснюється не завжди.
У звіті „Риторика та ризик. Порушення прав людини перешкоджає боротьбі України з ВІЛ/СНІДом”, що був опублікований міжнародною правозахисною організацією Human Rights Watch у березні 2006 року, висвітлюється тема дискримінації людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом, у медичних установах. В результаті опитування 101 людини було виявлено, що „дискримінаційне ставлення до людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом або в умовах підвищеного ризику інфікування, є дуже поширеним серед працівників галузі охорони здоров’я в Україні. Людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом, та споживачам ін’єкційних наркотиків відмовляли у прийомі до лікарні. Їх примусово виписували, як тільки дізнавалися, що вони ВІЛ-інфіковані, або надавали медичні послуги на дуже низькому рівні, що було вкрай негуманним та підривало їхнє і без того слабке здоров’я”. Також у звіті зазначаються факти ненадання невідкладної медичної допомоги та випадки вимагання грошей за послуги, які повинні були б надаватися безкоштовно. Були зафіксовані випадки порушень прав вагітних ВІЛ-позитивних жінок, перешкоди для лікування споживачів ін’єкційних наркотиків. Одним з найпоширеніших та найсерйозніших порушень прав людей, які живуть з ВІЛ, що були зафіксовані Human Rights Watch, є розголошення конфіденційності результатів тестування на ВІЛ.
У спеціальній доповіді міжнародної благодійної організації «Трансатлантичні партнери проти СНІДу» під назвою „Ефективний підхід до вирішення проблеми епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні” зазначено, що за результатами національного опитування, проведеного влітку 2004 року, „серед 692 ВІЛ-позитивних респондентів лише 24% тих, хто потребував антиретровірусної терапії, фактично отримували її; більш однієї третини респондентів вказали, що ВІЛ-тестування було проведено без отримання на це їхньої згоди; 70% респондентів вказали, що їх право на конфіденційність діагнозу було порушене” . Отже, ситуація з дотриманням прав людей, що живуть з ВІЛ, насправді не відповідає задекларованим принципам і нормам. На сьогоднішній день в Україні широко поширена дискримінація людей, що живуть з ВІЛ, навіть серед тих, хто повинен бути найбільш поінформованим та неупередженим, тобто серед лікарів. Для вирішення цієї проблеми існує декілька стратегій, що вже були випробувані на практиці.
Дієвими механізмами подолання або зменшення стигматизації та дискримінації, пов’язаної з ВІЛ/СНІДом, повинні стати реформи в політиці та законодавстві. Однак, без зміни системи цінностей та ставлення до цієї проблеми ці заходи будуть мати незначний успіх.
Як зазначається у Концептуальній основі та основоположних принципах діяльності Всесвітньої кампанії проти СНІДу, що проводилася UNAIDS у 2002-2003 роках і була спрямована на подолання стигми та дискримінації, пов’язаної з ВІЛ/СНІДом, ефективні заходи протидії цим явищам потребують мобілізації усіх учасників процесу, що включає: людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, їх партнерів, друзів, членів сімей; недержавні та громадські організації; лікарів; політиків; вчителів; міліцію та армію.
Також UNAIDS формулює основні шляхи подолання стигматизації та дискримінації:
1. Поширення інформації;
2. Навчання навичкам боротьби з цією проблемою;
3. Використання консультативних підходів;
4. Реалізацію програм, що пропагують більш широке залучення в роботу людей, які живуть з ВІЛ;
5. Контроль за порушенням прав людини і створення сприятливою правового середовища, що дозволяє людям боротися з дискримінацією.
6. Вивчення та узагальнення прикладів успішних програм боротьби зі стигматизацією та дискримінацією.
Отже, подолання стигматизації та дискримінації повинно бути спрямовано на формування точного неупередженого розуміння епідемії, її природи та причин, повинно зменшувати тривогу та почуття беззахисності у людей, а головне - повинно ґрунтуватися на повазі до особистості, її прав і свобод.
